У такий спосіб тогочасне законодавство повністю позбавило заміжніх жінок базових юридичних прав і правового захисту, який мали всі інші верстви суспільства. Найгучнішою жертвою цього закону стала Елізабет Паккард, розповідає Womens history.
Читайте також Чоловік натрапив на золоту каблучку віком 1700 років: знахідка принесла 105 тисяч доларів
Як мати 6 дітей опинилася у психлікарні
Одного червневого вечора 1860 року кальвіністський священнослужитель Теофіл Паккард вирішив скористатися цим жорстоким законом проти власної дружини. На той момент Елізабет виповнилося 43 роки, і вона виховувала шістьох спільних дітей.
Теофіл мав бездоганну репутацію у суспільстві та обіймав посаду пастора в місцевій пресвітеріанській громаді. Однак його дружина мала рису, яку чоловік вважав неприпустимим "недоліком": вона обожнювала читання, мала гострий розум і залюбки брала участь у релігійних диспутах.
Жінка, яка рооздратувала чоловіка вільнодумством / Фото The History Chiks
Елізабет сформувала власні теологічні погляди, які відверто суперечили суворим кальвіністським догмам її обранця. Вона була щиро переконана, що кожна людина має невіддільне право самостійно пізнавати Бога та робити власні духовні висновки. Теофіл категорично не бажав із цим миритися.
Як наслідок, на початку літа 1860 року до їхнього сімейного маєтку прибули незнайомі чоловіки. Вони силоміць посадили Елізабет у фургон і доставили до психіатричної лікарні штату Іллінойс – для цього знадобився лише один єдиний підпис її законного чоловіка. У стінах цього похмурого закладу вона познайомилася з багатьма іншими жінками, чия доля була схожою: тут перебували дружини, які посварилися з головою родини через розподіл бюджету, молоді дівчата, які навідріз відмовилися від примусового шлюбу без кохання, а також ті, чиєю єдиною провиною перед суспільством стали незалежність або природна допитливість.
Медичний персонал лікарні поставив нещасній жінці жорсткий ультиматум: якщо вона публічно визнає правоту свого чоловіка і зречеться власних слів, її негайно відпустять додому. Проте Елізабет проявила неймовірну стійкість і відповіла, що не збирається купувати омріяну свободу ціною підлої брехні. Замість цього вона почала таємно документувати все, що відбувалося навколо, ховаючи клаптики паперу зі своїми записами в підкладці одягу та під дерев'яними мостинами підлоги.
Лише через три довгих роки адміністрація закладу вирішила звільнити Елізабет. Проте на волі на неї чекало нове випробування: Теофіл зачинив дружину в ізольованій кімнаті на верхньому поверсі будинку і вже розробляв план, як запроторити її до іншої установи з куди суворішим тюремним режимом. Попри суворий нагляд, жінці дивом вдалося передати записку з благанням про допомогу на волю.
Завдяки цьому місцевий суддя видав спеціальний наказ habeas corpus, і на початку 1864 року стартував офіційний судовий процес. Зала судових засідань була забита вщент зацікавленою публікою. Пастор Паккард залучив як свідків своїх колег-священників та лікарів, які в один голос запевняли присутніх, що релігійне інакомислення та сумніви жінки є незаперечним симптомом важкого душевного розладу.
Коли слово надали Елізабет, вона піднялася і заговорила з дивовижним спокоєм та математичною точністю. Вона чітко розклала по поличках свої переконання, захистила право на свободу думки й довела присяжним, що проста незгода з позицією чоловіка не має нічого спільного з психіатричним діагнозом.
Зрештою, колегії присяжних знадобилося лише сім хвилин обговорення, щоб винести остаточний вердикт, який складався з єдиного слова: "Здорова". Попри повну юридичну перемогу, фінал цієї сімейної драми виявився болючим: Теофіл поспіхом розпродав усе домашнє майно, забрав усі заощадження дружини та таємно втік у невідомому напрямку разом із дітьми.
У свої 46 років Елізабет опинилася на вулиці без жодного цента в кишені та абсолютно одна. На її місці більшість людей просто зламалися б під тягарем обставин, але Елізабет Паккард обрала інший шлях. Наступні тридцять років свого життя вона провела в безперервних подорожах Сполученими Штатами Америки. Вона активно видавала автобіографічні книги, виступала з потужними публічними лекціями та займалася лобіюванням законодавчих реформ у вищих ешелонах влади різних штатів.
Жінка відкрито заявляла, що в американських психіатричних лікарнях досі незаконно утримують тисячі невинних жінок, чиї дії ніколи не вважалися злочином. І тогочасні американські законодавці врешті-решт почули її голос.
У 1867 році в штаті Іллінойс було офіційно ухвалено історичний "Закон про особисту свободу": жоден громадянин, зокрема й заміжня жінка, не міг бути примусово відправлений до психіатричної лікарні без обов'язкового та відкритого суду присяжних. Згодом цю прогресивну правову практику перейняли й інші американські штати.