У таких випадках на допомогу радянській людині приходили фарцовщики, або фарцувальники. Докладніше, хто це такі, – розповість 24 Канал.
До теми Вшиті блохи або мікроголка, коштували, як кілька зарплат: цікаві історії про джинси в СРСР
Хто ж такі фарцовщики та як зародилося це явище?
Вважають, фарцовщиків у СРСР зародилася завдяки Всесвітньому фестивалю молоді та студентів, який пройшов у Москві у 1957 році. Тоді до радянської столиці приїхали тисячі іноземців.
І найсміливіші швидко з ними порозумілися, завели корисні зв'язки й обмінялися речами. Так у руках радянської людини опинилися рідкісні закордонні речі, яких у магазинах не знайти. Натомість іноземні громадяни отримали ікру чи антикваріат.
Пізніше новоспечені бізнесмени почали продавати отриманий в іноземців рідкісний товар за великі гроші своїм же співгромадянам. Справа пішла добре, оскільки попит на імпортні та якісні речі у ті часи був високим, як ніколи. Зрештою фарца почала набирати оберти та перетворилася на цілу індустрію підпільного продажу.
У фарцовщиків можна було купити майже все – від одягу до парфумів. Також продавали платівки іноземних виконавців, оскільки така музика була у СРСР під забороною. Можна було купити у них навіть техніку, зокрема аудіо– та відеомагнітофони, щоправда такий товар дістати було практично нереально та коштував він дуже дорого.
Карикатурний образ фарцовщика / Кадр з фільму "Іван Васильович" змінює професію
Хто зазвичай займався фарцою та як був влаштований цей бізнес?
Фарцою займалися різні верстви населення – від студентів до дипломатів. Перші діставали дефіцитні речі зазвичай з допомогою іноземців, які разом з ними вчилися – здебільшого це були жителі арабських і африканських країн. Останні привозили із собою "фірму" (наголос на другий склад), коли поверталися з канікул і для надійності продавали її своїм однокурсникам. Обом від такої схеми було добре – фарцовщики отримували ходовий товар, а іноземці могли мати річну стипендію, продавши, до прикладу, п'ять пар джинсів, пише "Історична правда".
Також студенти та молодь, які закінчили школи та виші з поглибленим вивченням англійської, намагалися "бомбити" іноземні групи біля готелів, де ті зупинялися. У Києві це були, зокрема, "Дніпро", "Либідь", "Москва", "Русь" і "Славутич". За словами історика Станіслава Цалика, щойно під'їжджав "Ікарус" з написом Intourist – фарцовщики одразу бігли до "фірмачів" (так називали іноземців) і пропонували їм виміняти значки із зображенням Леніна чи червоні піонерські краватки на західний дефіцит: жуйки, кулькові ручки із напівоголеними красунями, календарики із західними кіноакторками. А якщо перепадав годинник, шарфик чи рукавички – це вважалося великою удачею, пише "Фокус".
Однак реальна фарца працювала безпосередньо у готелях. Там все було чітко регламентовано.
- Покоївкам, прибиральницям дозволяли вимінювати в іноземців, які заселялися у "їхні" номери, різноманітні дрібниці – кофточки, сумочки, парфуми, помаду, запальнички, краватки. Розплачувалися горілкою, переважно "Столичною".
- Чергові поверхом мали ширші повноваження – вимінювали куртки, плащі, костюми, пальта. Натомість пропонували вірменський коньяк: на Заході він коштував дорого, а у СРСР 14 – 17 рублів.
- Офіціанти в готельному ресторані обмінювали вже гуртові партії речей – від десяти одиниць до кількох валіз — на ікру чи ту саму горілку. Вони, зазвичай, мали справу не з випадковими іноземцями, а з постійними клієнтами. Найчастіше з поляками, румунами, югославами. Ікра чи горілка на батьківщині цих іноземців коштували чи не вдесятеро дорожче, тому, продаючи ці товари там навіть за пів ціни, вони мали гарний навар.
Як розповідає Цалик, всю свою здобич готельний персонал зобов'язаний був здавати безпосередньому керівництву: прибиральниці та покоївки – старшим покоївкам, а ті – черговій, яка була старшою на всьому поверсі. Офіціанти звітували перед барменами.
Вершина цієї добре налагодженої піраміди – адміністратор готелю. Він гуртом здавав товар "скупнику", а отримані від нього гроші розподіляв між учасниками ланцюжка. Ціни за кожну річ були вдвічі – втричі меншими, ніж у разі продажу "з рук".
Наприкінці 1970-х київські "інтуристівці" випустили барвистий буклет з рекламою своїх послуги / Взято із сайту "Історична правда"
Відповідно влаштуватися працювати в "Інтурист" було доволі складно. Окрім того, що потрібно було дати немаленький хабар (деколи доходило до 1 500 рублів) так ще й усіх, кому дозволяли постійний контакт з іноземцями, ретельно перевіряли. Однак ті, кому поталанило, отримували не лише робоче місце, а і доступ до закордонних поїздок, "шмоток" та інших благ життя.
"Бомбили" іноземців і таксисти – вони використовували схожі до студентських схеми. Окрім вищевказаних представників радянського суспільства, фарцовкою займалися ті, хто все ж міг виїжджати за кордон. Це моряки, далекобійники, дипломати, спортсмени та музиканти. Останні, власне і привозили з-за кордону рідкісні у СРСР платівки та касети.
Фарцовщики ділилися на два види. Перші – професійні підприємці, які мали фіктивне місце роботи, а на життя заробляли винятково бізнесом. Другі – любителі: перепродували речі лише зрідка, коли випадала така можливість. Робили вони це тихо і потай – у колі знайомих чи комісійних магазинах.
Що означає слово "фарца"?
За найпоширенішою версією, це спотворений варіант англійського словосполучення "для продажу" – "for sale". Саме з таким питанням фарцовщики зверталися до іноземців: Do you have anything for sale? (Чи маєте Ви щось на продаж?)
Здебільшого російські мовознавці висувають іншу сумнівну версію. За їхніми словами, "фарца" походить від південноруського "форець". Цим словом називали красномовного пана, який легко збиває ціну на одеському ринку.
За скільки у СРСР можна було купити джинси?
Джинси в СРСР коштували дуже дорого. Середня ціна якісного американського товару, як тоді казали "фірми", становила від 200 до 300 рублів. Щоправда, можна було їх купити і за меншу суму – за 120 рублів. Однак такі джинси були дуже неякісно пошитими, хоча й мали європейське або азійське походження.
Дещо дешевше продавали іноземні студенти своїм однокурсникам – по 80 рублів за пару.
Але така ціна радянську людину не лякала, і вона була здатною на багато що, щоб отримати собі джинси. Тому вони користувалися неабияким попитом.
Що можна було купити в СРСР замість однієї пари джинсів – у матеріалі 24 Каналу.